– Ганно! дивися! де твоя дитина!
– Ой, дядьку, милий, не кажіть!
– Як зачепилась за гілляку,
хоч би не впала з переляку.
– Я не боюся, дядьку, йдіть
куди ішли, в свою дорогу!
– Піду... віддаси душу Богу,
що буду я тоді робить?
Ганю, дивись куди залізла,
внизу штахети, гострі пАлі.
Вишу.
В самої морда кисла.
Ой-йой! Що буде тепер далі?
Хотілось вивіркою бути,
залізти вверх по деревині,
а що зависну я на дрині,
як буду зверху вниз летіти,
хіба то було в голові.
Хоч не роздерлась до кровІ.
– Ой, Боже, люди, яке щастя
що видалося крепке плаття,
уберегло дитя мені.
Зшитеє гарно до пуття.
Воно спасло дочці життя!
Мовчу, лиш блимаю очима.
Вишу отут уже давненько,
навіть і дихала тихенько,
щоб не побачила то мама,
зі мною завше якась драма.
Побігла ж бо сама, без просу,
новеньким платтям похвалитись.
Не довго стало і носитись,
порвалось вщент і ззаді й збоку,
от буду мати я мороку…
Ось зараз знімуть і усе.
Дадуть добренько на горіхи…
Нема у кого знайти втіхи.
Ще хоч би хто – вони удвох.
Ой, сохрани ти мене Бог!
Зняли, полегшено зітхнули.
А я тікати що є духу,
не в вивірку, а вже у муху
перетворилася ураз,
хоч і стояти був наказ.
– Побігла, значить ціла.
Ти, Ганно, не переживай,
дитині міг би бути край.
На ці штахети якби впала,
було б усе, точно б пропала.
А я біжу, що маю сили, –
Боже, хочби не зловили.
І не втямки було тоді.
Щаслива мати там стояла.
Живою дитина зостала.
***
Приємно так на серці стало, –
Які щасливі були дні.
Усього було тоді мало,
були ми завше не одні.
Дітки бо дуже люблять кучі,
знаходяться завжди ведучі,
придумується щось новеньке
і граємось, ой, не тихенько.
Сиджу отут одна – забута,
бо для дітей ніби отрута.
Кому потрібнеє старе!
Ще бавляться коли мале.
Прикута вже до цього крісла.
Так. Так. Чогось я знову скисла.
Яке це крісло ненависне...
як і життя – добре і грішне.
Стіни чотири, лиш віконце,
інколи попадає сонце,
та і різниці тут нема
як в тілі і душі зима.
Хіба то ми чекаєм старість,
коли життя проходить в радість.
Вона ж бо звалиться зненацька.
Ось, на тобі – така є цяцька
і куди цяцьку цю подіти,
тепер мусиш її любити.
Просити хочеться у Бога,
була б коротшою дорога.
Болячки тіла. Душі біль.
Один тепер у житті стиль.
І тільки пам’ять серце гріє…
Хоч трішки.
Наскільки уміє.
2010р
|
