Брати

1. Евтаназія по-американські


З дверей референт доповів: “Він чекає”.
Джон з місця повільно піднявся: “Просіть”.
Для себе ж відзначив, що біль не вщухає
із самого ранку хоча б і на мить...

Ввійшов парубчак. Обнялися. ”Сідай-но...”, –
Джон гостя до столу під лікоть підвів.
“Подвійної кави? Без цукру, звичайно?
А може голодний? Чогось би поїв?”

“Нічого не треба. На жаль, поспішаю –
всього навалилося – не розгребти...
Ти б випити кави – не кликав, я знаю –
то ж, краще – до справи. Відвертість прости...”

“Боб, маю одне особисте прохання...
Сугубо таємне, і це головне...”
Помовчав, втамовуючи хвилювання:
“Хай протягом тижня застрілять мене...

Так, так... Бо мені залишилося жити
не дуже й багато – я хворий на рак.
Тобі тільки можу таке доручити...
Але щоб на людях... І щоб – маніяк...”

Напруги джмелі загули в кабінеті...
Гість в крісельні бильця долонями впивсь:
“Невже кепсько так, що дійшлося до смерті?
Ти рвеш мені серце... Геть зашморг якийсь...”

Отямився, кітель поправив старанно,
сльозу кулаком, по-хлопчачому втер:
“Будь певен, я все учиню бездоганно,
але ж поясни, якщо можна, тепер –

без зайвого ґвалту не хочеш чому ти,
ну... як то говориться, світ цей лишить?
Скажімо, прийнять швидкодійної трути?
Чи кулю у скроню з нагану пустить?"

“Авжеж, поясню. Тут нехитра причина...
Ти міг би і сам здогадатися, брат...
Ще б пак – самогубство то річ ефективна,
та націю нашу згуртує навряд...”

2000