Далеков небі зірка сяє,
А я Шевченка знов читаю,
Та щось змикає тихо очі -
Спокійної кажу я ночі.
Пухнаста ковдра і тепленька -
І забуваюсь я швиденько...

...Я бачу сон і в цьому сні
Тарас являється мені:
Могутня постать як стіна -
Дивує і вража вона,
Волосся сиве й очі сиві -
Такі ласкаві й незрадливі,
Великі дужі темні руки -
Зразок життєвої науки,
А вуста висохлі, бліді,
Та не підкорені біді,
Не скорені жорстокій долі
Борці задушеної волі.
Стоїть і дивиться Тарас -
Ні, не на мене - на всіх нас,
На світ новий, на Україну,
У землю садить він калину
І каже: "Хай калиня ця
Вам стане мудрістю творця.
Ми свого роду не зганьбили,
Заможний спадок вам лишили -
Степи й лани, й дніпрові кручі,
І сонця промені пекучі,
І вітер, й зорі, й небеса -
Якаж, о Господи, краса!
За це лилась дідівська кров,
До цього їх була любов.
Пани товсті і, звісно, ситі
Були не дурники набиті -
Роти нам й вуха затикали,
Покори повної чекали.
Та ми не безголосе стадо,
Не звикли до такого ладу,
І ватажками гайдамак
В нас стали Гонта й Залізняк.
Вони багаття розпалили -
Повстання нелюдської сили.
І поховались паничі
Як таргани десь на печі.
Своєї вже не мали сили,
То Катерину попросили....
Ну а вона того й чекала,
Вона усе поруйнувала,
Спалила невмирущу січ,
Гадала, прийде знову ніч,
І в чорноті її доби
Замовкнуть назавжди раби.
Та ба! Цариця помилилась!
Нераз ще слізьми панство вмилось!
Прийшлось кріпацтво відмінити
І вільними людей зробити.
Так, я цього не дочекав,
Та я вірші про це писав,
Та я про це писав пісні,
Тому так радісно мені
За вас, мої ви рідні діти,
Бажаю вам у мирі жити!"

І ми стояли, українці,
Вже всі разом, не наодинці,
І всі гукали: "Батько рідний
Святим, святим ти бути гідний!
Ти наш славетний прометей,
Знавець душі, знавець людей!
Художник слова, ювелір!
Небнсний ангел, хоч без крил!
Ми будем всі тобі служити,
У правді й згоді будем жити!"

Сказали це, і позникали,
І Кобзаря з собой забрали...
Ось, на столі "Кобзар" лежить...
Шевченко нас не залишить!
Він завжи поряд, з нами він!
Він України СЛАВНИЙ СИН!!!