Ефірний плин смолистої густої мряки Заводить за повіки летаргічних снів Набряклі кров'ю гіпнотичні очі маків. Троянд свічки дрімотний подув загасив.
В руїнах вавилонських решток башти спеки Багатомовні племена повсталих злив Шукають есперанто грому. Вагнер степу Стакато ластівок й мінор трави сталив.
Бунт бур — стривожений табун у стійлах небокраю, Крук хмар з грози краплину крові вже добув. Мов гільйотинний посміх Робесп'єра, крає Свавілля блискавок землі і неба боротьбу
Крильми обрушених в безодню горизонтів. Століть пиху, як зі щита барона герб, З гілля дубів зриває бунту вітер зльоту Й січе, й січе невинні голови дерев.
Не до елегій млосних схлипувань легеням Фатальної здогадки — забиває дух Набігла хвиля замогильної легенди, Зринає Атлантиди днів останніх рух.
Ще мить, і гонор хвилі в гвалті валу згине, Ще мить і маківка останнього ковтка З долоні сподівання порятунку схлине — Остання соломино, ти така тонка!
Еллади степової лад на волосині Прокльону Тори позахмарної висить — Ще мить, й молитви допотопної квиніння Під серцем Ноїва ковчега защемить.
Дрімати драмам Авраама днів останніх Ще мить у просторі Старого, наче світ, Жахного Заповіту грому — мить настала! — Згортає видноколу аркуші в сувій
Суворого натхнення перших днів творіння Безмежне П'ятикнижжя ночі грозове — Якому ж із ровінчаних богів він рівний, Цей нурт, що темряву на шмаття жахів рве.
|