Неначе у сповідь запеклого грішника, в степ
Вступаєш — спиває сповна остовпіння натщесерце спеку...
Аж, раптом, з-за рогу курганних німот, аж отерп
Із подиву млин, наче спів, наче дзвін, як той клекіт лелеки —
Ось-ось ще далеко — і, зразу, — у груди, у вир
Стобарвного вирію, в скроні ударом цимбальним — це ж мальви!
З-під споду пудових чумацьких чвалань, набакир
Підбитих солоними, жарт міражу наче, далей
Верстаннями спраглими, миттю з-під споду,
Плеканнями поту налитого, "ох-х-х..."
Зринає й захоплює нурт хороводу, —
Налитого литок мельканнями,"ах!"
В спідничному маєві сповідь солодка.
То сорому вибух — "кохаю!" — і, враз,
Багрянець світання запалює щоки
Освідчень дівочих, то синню алмаз,
Упертих у небо з-під лоба, очей парубочих:
Морокам під боки у граї музик
Шаленство танку — і дзвенить, і дзюркоче,
Захоплене спалахом плахт, "дожени!..".