Не скрою: бремя жизни утомило. Усталость знает даже медный звон, Что тоже сетует: когда б не било – Не старясь, продолжался вечно он.
Когда б меня с рожденья и доныне Не истязала жизнь и не толкла – Возможно, что душа, как на перине, Вкушала бы покой, не помня зла.
На сонной пасеке, предавшись лени, Счастливый от июньского тепла, На солнце согреваючи колени, Я б наблюдал, как трудится пчела.
И мир в душе, и белый свет добреет, И ветерок ласкает седину. Когда-нибудь звезда мне сон навеет – И я навек под вишнею засну…
А то, что некогда меня живило, Продлится, будто вечное кино: Коль в колоколе б не качалось било – Прервались бы и звон, и жизнь давно.
Оригинал
Втома
Не криюся: життя мене стомило, Бо знає втому навіть мідний дзвін, Що також скаржиться: якби не било – Безмежно довго не старівся б він.
Якби мене ізмалечку й донині Життя не катувало, не товкло – Мені, можливо, в тихій самотині На старості б ще й затишно було.
На пасіці поміж валками сіна, Щасливий від червневого тепла, На сонці вигріваючи коліна, Я б споглядав, як трудиться бджола.
І мир в душі, і злагода, і тиша. Вітрець – і той голубить сивину. Колись вечірня зірка заколише – І я навік під вишнею засну…
А те, котре мене живим робило, Скресає, мов забуте відкриття: Якби у дзвоні не гойдалось било – Вже не було б ні дзвону, ні життя.
13.ІV.81
|