Трактор колесами рве землю.
То колом... вправо... то у ліво...
Не знає ця машина жалю...
Не радісно їй... не журливо...
Ідуть уроки – учні справні.
Країні треба трактористи.
Здавати іспити у травні,
Спішать за руль скоріше сісти.
І знову коло... два... вже п’яте...
Земля без крику – плаче тихо.
Ціле століття тут розп’яте...
Поховані в ній біль... і лихо...
На цім, єврейськім кладовищі,
Тепер колеса тракторів.
Могильні плити – річки вище,
Укріплення для берегів.
Кістки в розорах в непогоду
І череп прадідів... дідів...
Несе, немов, сміття – у воду...
Як пам’ять всіх наших гріхів.
Колеса розтинають груди...
Зве... обезкровлена земля, –
Просніться! Схаменітесь – люди!
Бо ж – всі мої ви... – опісля...
***
Зеленіє трава за високим парканом,
а чи може бур’ян...
процвітає тут сам по собі.
Спочиває земля... заживляє глибокії рани,
лише сонце і спокій...
у розхристаній вітром судьбі.
Тільки декілька плит,
що відзначили старі могили,
їх знайшли... притягли... прямо з берега річки.
Похилились... –
не мають колишньої сили,
так самотні... беззахисні... наче калічки.
Та радіє... вже брацька могила!
Не мішають колеса кістки...
Що людина жива зупинила
час розрухи... – будує містки.
Хоч, бур’ян заростає... –
Хоч, схилилися плити додолу...
Пам’ять наша людська,
дає серцю надію... хоч, кволу?!
2010р.
|
