В сні до мене приходила смерть,
Як завжди, вона гостя не прошена,
Зупинити життя круговерть,
Таку волю творити примушена.
Я квітуча, струнка, молода,
В мріях гарна і повна здоров’я,
Ще не пізнані щастя й біда,
Серце повне надій і довір’я.
В Рості, в Мурманську, йду в магазин,
Всюди люди гуляють..., машини...
Ясні дні, всі похожі один на один,
Для тривоги немає причини.
Легко вдіта, бо тепло стає на дворі,
Життя плине спокійно і тихо,
Нам не важно що там Унизу, чи в Горі,
Ми не хочемо знати про лихо.
Та чомусь в мене важка стає голова *
І на ній чорна шапка надіта,
Павутиння немов, ні стара, ні нова,
Розмір мій, раз у раз, наче влита.
Тільки смертю дихнуло від неї мені,
Якось скоро пропала сама,
Зразу все помінялося в сні,
Навкруги вже нічого нема.
Тепер смерть появилася знов
Чорна вся, вдіта в чорну накидку,
Плащ висить у повітрі, немов,
Стоїть впевнено, твердо – не хитко.
Капюшон закриває лице,
Ані рук, ані ніг, та жива.
Лине, звідки не знаю, все це,
Промовляє до мене слова.
Сухо, впевнено каже – Підем!
А мені так не хочеться з нею,
Смерть ніколи так скоро не ждем,
Та і старість іще за межею.
– Як піду, я не маю взуття, –
Їй кажу і показую ноги.
Так, продовжити хочу життя,
Віддалити ще смерті пороги.
Подивилась на ноги мої,
Призадумалася, чи смутилась,
І протягує тапки свої,
– На, вдівай, а то я забарилась.
Зі смиренням взуття це беру,
Чорні тапки вдіваю в печалі.
Так не довго була я в миру,
І від мами живу в такій далі.
Здивувалася – тапки малі. **
З них звисає вся п’ятка додолу,
Де поділися мої жалі,
Я ще маю надію, хоч кволу.
Смерть не вірить мені, – покажи,
Подивитися хочу сама.
Так стараюся втиснути ногу у сні,
Тапки вже аж тріщать, не моя тут вина.
– Малі, бачу, а босій не гоже,
Я..., пів п’ятої знову прийду!
Зникла десь, не повернеться схоже,
Це на щастя, а чи на біду.
Стою в роздумах цього видіння,
Є відкриті чому ці знання,
Чому в чорне вбиратись повинна?
Одягнуся я в біле вбрання!
Смерть зустріну у білому платті!
Чорне кане нехай в забуття!
Колір всі вибирають по статі,
Стану серця і спосіб життя.
Сон давно був, та в пам’яті й нині,
Як багато вже сплинуло часу,
Вже немало років і дитині,
Пережито – неміряну масу.
Це – півп’ятої, що означає,
Є роки, а чи може часи?
Кожен день тоді значення має,
Мить безмежна, безмірна краси.
Як роки – може це сорок п’ять, ***
Теж півп’ятої – це засторога?
Рік ще, два і часи вже стоять.
Я спокійна – все в Власті у Бога.
2007р.
* – мені 30 років. З 4 лютого по 16 квітня я лежача – боліла голова. Вставати не могла. 16 квітня був останній сеанс лікування, через 3 дні я вийшла на роботу, а через неділю була зовсім здорова.
** – мені 40 років. Сину роблять операцію на опендицит, вже довго затримано і врачі не дають ніякої гарантії. 3 дні лежить в реанімації. Чомусь, півп’ятої ранку просинаюсь і в лихоманці молю Бога спасти дитину. Бачу видіння, як Божа Матір, Ісус Христос і Микола Чудотворець схилились над моїм сином, в узголі’ї, в реанімації. Вони усі, син, постіль, на якій він лежав, були білі, як хмаринки, ніби виростали з повітря. Видіння пропало і я прийшла в себе за 10 хвилин 5-ти годин ранку. За 5 хвилин я звоню в реанімацію. Піднімає трубку лікар і на питання, що з сином – відповідає: «Я тільки що від нього, тепер все нормально». Слава Богу син залишвся жити.
*** – мені 45 років (біля 5-ти місяців 46-го) – 16 жовтня 2008 року вмирає батько.
Хоч, це ще не вся історія...?!
|
