Сонце, зорі і любов так пливуть собі тихенько. На тих хвилях я живу, разом з ними, помаленьку. І не рухає ніхто, не чіпає раю тиші, того спокою життя не порушать, не полишать. Нескінченне відчуття плину часу, як покари за непрожите життя, за помилки нелукаві. Просто несвідомості сила у самообмані, І не в силі дух душі вийти з кола у тумані. А хотілося б, хоч раз, побувати за тим краєм, та вернутись щоб назад сили вистачило. Знаю не захочеться тоді, просто не такою буде правда, там все інше, навпаки, і нема твого бажання. А що воля без життя? А що щастя в межах краю? А що віра у життя, у кохання? Помираю. Ні не хочу, просто факт безпорадності туману. Не дається нам ніяк осягнути душу раю. Та не треба думати, загружати душу правом знати, що є на землі. А плисти за сонцем разом.
|