Мені б тільки лист передать воєводі. Коня у галопі я ледь не загнав. Хто ж знав, що у замку при самому вході Зустрінусь я з нею. О Боже, хто ж знав?
Я степом летів, щоб устигнуть до ночі, Допоки в палаці горіли вогні, Та вдома господаря я не заскочив — Пан граф воєвода вертався з війни,
Чекали повернення пана під ранок, Мене ж зустрічала дружина його, Дівча молоде, мов пташатко підранок, Чекала на ранок мов лиха свого.
В очах тих сумних, немов небо під вечір, Життя її я, як в листі, прочитав: За нелюба видали, мрії про втечу, Огида, коли старигань пригортав.
Задовгих зізнань ми не потребували, На двох нам достало лиш декількох слів: “Кохаю навіки”, “кохана”, “коханий” — О ніч неймовірного здійснення снів!
Прихід воєводи під ранок сурмили, Із пані покоїв я вислизнув ледь. Вже вдень я на Січ знов летів, образ милий У серці леліяв — навіки цей лет.
Зустріли заздравно мене побратими, Піднесення пінного келих кружляв: Брати запорожці, я в тому не винен, Що серед бенкету хміль смутку пройняв.
О, пані графине, з тих пір я у битву, Як в шлюбну ту ніч, наречена де — смерть, Кидавсь — та не те, щоб у битві не згинув — Подряпини жодної... Хто ж береже
Від куль, ятаганів мене серед бою? Я знаю, графине, твоїх молитов Це захист — побрались ми наче з тобою, І не розірвати по смерть наших доль.
То що ж, коли доля вже так наказала — Від неї нікуди, нехай буде так, Раз не оминути — піднімем забрала: Чи пан, чи пропав — така доля, козак!
І поряд зі мною мої побратими — Ми викрадемо із недолі гнізда, Тебе, моя суджена пані графине, І буде душа в нас на двох лиш одна.
Я серед пишноти козацького степу На березі слави й могуті Дніпра Збудую наш дім — нехай носить лелека У затишок наш хлопчаків і дівчат.
Не бійся, графине, ніхто не образить, Бо в нас тут ні хлопа, ні пана нема — Ставав кожен рівним і вільним відразу, Хто тільки на землю козацьку ступав!
І все буде так, як нам заповідала Та ніч, як в обіймах намріялось нам. Побачиш, пишнот не зрівняти заграви Із блиском оман, що судились панам.
Мені б тільки лист передать воєводі. Коня у галопі я ледь не загнав. Хто ж знав, що у замку при самому вході Я з нею зустрінусь. О Боже, хто ж знав?
|