"Міледі"
За нею я не йшов, не біг – летів,
скорочуючи відстань поступово.
Вона була, мов янгол у плоті,
немовби фея чарівна, казкова.
«Хто зна! Хто зна! – я жваво міркував.
– Що як дарунок посилає доля
з незвіданих, сприятливих підстав?
Не завжди й злісна долина сваволя…»
«Благаю, стійте! Дівчино, заждіть!», –
я незабаром порівнявся з нею.
Вона спинилась на яку-то мить
усмішкою сяйнувши, мов зорею.
І тут я вбачив на великий жах,
який привів мене в заціпеніння,
на зазивних оголених плечах
цього напрочуд гарного створіння
татуювання в вигляді троянд…
Ну уявіть замазаний в багнюку
неоціненний, дивний діамант!
В ту мить відчув я болісну розпуку.
Промимрив згодом, наче уві сні:
«Прийняв вас хибно за свою знайому.
Прошу, пробачте лантуху, мені».
Та в розпачі поплентався додому.
Наступна ніч пройшла, як у сови –
не зміг заснути я уже до ранку.
Настирливо не йшла із голови
на леді Вінтер схожа харків’янка.
1992
|
