Так зараз стало зрозуміло, що печаль — Насправді радість, адже знаю, не назавжди Розлука з тим, хто відійшов з цього життя: І в тім поблажливість відразливого “завтра”.
Ні, не назавжди мерзлої землі об гроб Заупокійне гомінке відлуння смерті — Пекельний світу поцейбічного галоп, Що гупає зсередини у груди замість серця.
Ні, не назавжди, бо побачимось, зустрінемося, знаю... Хоч знаю й те, що смерть, вона насправді не для того, хто вже пішов, а лиш для того, хто залишився Ждати, страждати — горе...
Коли вже не до логік у хмільних висотах Отерплих з болю і безсоння стратосфер, Мов на безводді риба, крик хапаєш ротом — Німий (о — ката насолода!) крик завмер — Забракло кисню слів і сліз в аортах Органного ридання! Всесвіт вмер?...
Пора, я знаю, вже пора додому, Грудневий вечір швидко так летить. І якось тут на цвинтарі бездонно Підземний подзвін жалю стугонить. Горбочок мерзлої землі скрутився, Благально пригорнув до себе хрест. Пора іти, бо й справді забарився, До лави цвинтарної мов примерз. І ноги затекли, немов колоди, Й судоми вже розчахують немов. Так холодно, неначе захололи Думки — ні слова з жодної із мов Ніяк не можу зараз пригадати. І руки — як примерзли до колін, А треба ж хоч одну із них підняти, Утерти щоб струмки пекучі сліз, а втім... А втім, нехай собі, бо вже попримерзали до щік, і до повік, до вік, довік, навік... ...Навік...
Галерний наче раб, навік прикутий До веслування в океані сліз — Бажання з головою вглиб пірнути, На саме дно! Доплив... Доповз... Доліз... Солодкий біль — тонути і тонути Всім співчуттям, жалям напереріз!...
А знаєте, мамо, щоранку вони прилітали, До нашої хати, горобчики ваші, що ви Голодних їх зерням і хлібцем щодня годували — Пташині бенкети буяли у нас щозими. Ви знаєте, мамо, я їм в годівничку підсипав І зерня, і крихіт — та їсти не стали вони: Сиділи, сиділи тихенько у нас на березі — І гайда, знялись, покружляли й гайнули кудись... Я потім їх бачив у вас тут на цвинтарі, мамо: У вас над могилкою там нависає гілля Калини — на ній тих горобчиків зграйка, впізнали Ви, мабуть, їх, мамо?.. З моєї руки вони не їдять. Ви, мамо, скажіть їм, не скривджу я їх...
Пора додому вже, пора. Бо вітер Замерзлими сльозами закружляв. Дерев благально здійнялися віти, Але не втримають вони навал: Нависла пагуба погроз нічної Задушної надгробної плити. О, всесвіту безжалісний надгробок, Гробниця, усипальня... Знов завив (Чи з того, може, світу?) пес бездомний — Простяг своє кудлате співчуття — Так, брате, ниє безпритульна доля Під серцем у твого й мого життя. І повз які б я не пройшов пишноти — Завжди, завжди проходитиму повз Могилоньки зіщулений клубочок З пригорнутим до серденька хрестом... Пора, пора вже йти додому. Хоча ніхто мене й не жде. Та, може, вдасться хоч під ранок Заснути...
|