Даремно не мине для мене осінь:
Як в коси уплітають роки сивину,
Так руки листопаду в зимні роси
Колосся дум покосами кладуть.
Я йду туди, куди йде й дощ, поему
Розбитих сліз шепочучи шибкам, —
І хто ж повірить в те, що не даремно
В святковім вальсі вересень кружляв.
Зів’ялі в’язи крутить вітер в’язам,
Завивши зойк їх трауром гілля,
Так реквіємом в’яже грати в’язень,
Зав’язши в даль, що долею була.
Посеред жовтого потопу сосни
Голосять:"С О С"! Рятуйте зелень душ! —
Задушно. Досить. Золота вже досить.
Під товщею печалі не дихнуть...
Ні, не мине мене даремно осінь...
|
