Норвежский лес…ковры из влажной хвои, Я Данте в глубине своей души… Храм Гималаев…звёздных рек каноэ, А под ногами просто мураши Снуют веками торною тропою Сквозь горделивых сосен легион… А я повелеваю их судьбою, Как ветер, принимаю их поклон…
-«Брат муравьишка, принеси мне зёрна!»- Я положу их на земли ладонь, И буду ждать, когда промозглость дёрна Пробьёт зелёный саженец...не тронь Ростки на прахе почвы измождённой… Взгляни наверх - какие облака! Как грань эпохи, к сантиментам склонной, Как Леты непрерывная река…
То Киплинг я, то Дарвин с бородою, Среди мгновений истину ищу. Я увлечён наивною игрою, И перед всем разумным трепещу. Берусь давать полезные советы: -«Ах, мурашок! Наденьте макинтош! Грядут туманы на исходе лета. Века несутся, пригоняя дождь…»-
ЧуднО, да что им эти рассужденья - Что осень их застанет на горЕ? Что дух гнетёт немыслимое бремя, Что белых пчёл пригонит в ноябре Зима шальная? Бег неутомим их – Большой вселенной маленьких творцов, Спешащих в космос тропами своими, Торящих путь в долину «праотцов».
(оригинал)
Норвезький ліс. Вогкої глиці прах. Блукаючи, як Данте, в сутінках думок Відчув себе володарем мурах. Я дихаю крижинами зірок На урвищах готичних Гімалаїв І стежку міряю безкраю Від явора до велетня-сосни. Зерна мені, мурахо, принеси! Я на долоні мертвої почвари - Гондвани – покладу безцінну дань. А наді мною сивочолі хмари Такі нордичні. І епохи грань Хоч не цієї – мрій та сентиментів. І Дарвіна сивезна борода, Що істину шукав серед моментів Смішної гри. І як Сковорода Поради я даю рудим трудівникам – Я прошу одягти їх макінтоші, Бо дощ завершення несе вікам. Та їм байдуже – їхні ноші Вагоміші за Кіплінга тягар Отой, що «білих». Заздрю вам – Істоти істини. Невтомні муралі, Ви шлях до космосу торуєте мені. Мені – своєму богу. І вікам.
|