Сподівання
Страхаючи, невпинно день від дня
імли Небес густішає завіса –
над світом, що прогнив згори до низу,
от-от замкнутись має западня.
Планета мчить у прірві пустоти,
ще пихкаючи попелом вулканів,
і горбляться, мов спини у титанів,
материкові горяні хребти.
У череві її клекоче жар.
Боки тяжінням щільно оповиті.
Ще виважені оберти до миті,
несхибний ще пір року календар.
Та пильне око зміни рокові,
звичайно ж, знайде в проявах природи –
так убачають вправні мореходи
в малій хмаринці зливи штормові.
Змарніли флейт і скрипок голоси.
Позлітка бань церковних потемніла.
Відправа ледве жевріє – безсила,
позбавлена надземної роси.
Та й рід людський, неначе блудний син,
дедалі більш в зухвальстві п’є-гуляє.
Отця у скруті тільки-но й згадає –
цурається духовності вишин.
Й понині – від самої давнини
про хліб насущний він у клопотнечі,
прихильний до насилля й ворожнечі,
не може жить без бунту та війни…
Тож маю – як у залік все візьму –
лише на милість Бога сподівання –
на те, що Він відстрочить покарання
Землі, украй огидної Йому.
2019
|
