Прокидаюся на "Азовсталі", побратимів бачу, яких там ніколи не мав, піднімаю в атаку зранене і зголодніле тіло, примушую знову битися душу, котра давно не бажає нічого, тільки спати,
не розрізняти, не чути,
спати, оглухнути...
зануритися в ганчір'я,
а виринути вже вдома, під грушею чи на дивані, очуняти трохи, підняти повіки в зовсім інакший день. Навколо все біле, не чорне! Дівчата, приязні обличчя. Цей сон у квадраті, у сні - де я прокидаюся замість молодшого хлопця, якому руки цілувати не гідний - тиранить, ганьбить наяву, адже маю проблем лише ту, що довести до друку поеми про нього, про себе, котрі вже й до книги зібрав як дозрілі до Бога свідоцтва, не здатний. Не можу!
Бо люди то заздрять, то вперто на бік ворогів переходять, то докори їх полягають у тім, що розповідям про концтабір і знищення не вистачає краси та естетства - он як...
16.05.2022.
|