Емігрантська канитель.
Снується тонко, часто рветься.
А десь, за тридев'ять земель,
снаряди нищать твоє серце,
яке залишилося там
і досі ще не емігрує.
Я людям цим його віддам,
що люблять нас. Але бідує
воно допоки - як чинить?
Є дощ простий, є дощ залізний.
І сором, бо в цю саму мить
ще стогін вирвавсь у Вітчизни...
І чим я їй допоможу?
Чи рятуватися не варто
було, тягнути за межу,
бідой розорану, за парту,
а не в підвал, своїх дітей?
Єдина відповідь. Єдина.
Тож емігрантська канитель -
моя, не їх. Як мокра глина,
тепер я сам, хто вже давно,
здається, дещо сформувався.
Та Бог накрив Своїм рядном,
щоб цей сосуд не розбивався.
22.06.2022.
|
