Помру як всі. Колись. А може скоро. Зненацька - чи прикутий до одра. Прийде Мій Друг (то справді Друг - не Ворог) Накаже коротко: Збирайсь... ПОРА...
І я піду. За чим тут шкодувати? Не маю ні маєтків, ні скарбів. Там ждуть мене - татусь, сестричка, мати. Вони сумують. Я їх так любив.
Мені теж сумно в цій оселі рідній. Тому, що споконвіку - знов і знов, В ній хазяйнують - усілякі... різні... Пройдисвіти. А я - як іншомов.
Шматують Неньку. Ділять, мов хлібину. Кричать без сорому - "Здєсь всьо майо!" Навчили навіть ту малу дитину - Базікати по їхньому - "ху...", "йо..."...
Вже незабаром вас залишу браття, І вірш цей, мій - як Заповіт. Як Дар. Шануймося ж бо. А Врагу - прокляття! Не забувайте, що казав Кобзар...
|