Троянда
Дивлюсь в захопленні дитячим
на росянисті пелюстки.
Мовчазно, німо серце плаче,
як плачуть в мареві зірки,
як плаче скрипка позабута
на заржавілому гвіздку,
як плаче праведна спокута
у вутлім храмовім кутку.
Не знаю, марно чи корисно
соромитися почуттів,
тих – уособлених первісних,
яких не знищив плин віків…
Для того, щоб зметикувати
моралізаторський трактат,
холодний розум треба мати –
тут явним є його примат.
Але коли бажаєм гідні
віддати почесті красі,
логічні та одноманітні,
шкульгають задуми усі.
Тому захоплення глибинне
утілить в вірш не можем ми,
допоки серце самочинне
у млості не стече слізьми.
2010
|
