***
Я вслушиваюсь в дождь. Подкрался и шумит.
По жести козырька отплясывают воды.
За мигом миг скользит, за мигом миг летит...
внезапно оглянусь, а это – годы, годы!
И вот уже века. Куда меня снесло?
В туманность Андромеды? Я не знаю.
Я в мантиях дождя, прозрачна, как стекло,
и прихожу к живым, и мёртвых вспоминаю.
Целую все леса. Спасибо скрипачу,
сыгравшему меня, растёкшуюся ртутью.
Я дерево, я снег, я всё, чего хочу,
что я люблю, что есть моею высшей сутью.
Оригинал
***
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
|
