***
Прошлёпаешь дождями за ворота,
В щелях брусчатки вырастет трава –
Застынут в невозможности полёта
Меж створок губ зажатые слова.
В вокзальной дымной полутьме растаешь –
Да вот осядет в памяти, на дне,
Та женщина, которую бросаешь,
И трепет занавески на окне,
И тишина в пуховых рукавичках,
И оплетённый лозами балкон...
Кольнёт сперва – и отгорит, как спичка,
(Ведь молодость – стекло под каблуком!).
Но через много лет, на повороте,
Ты будешь у судьбы просить одно:
Дождём на цыпочках войти в ворота
И – шёпотом – поплакаться в окно…
Оригинал
***
Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава –
А потім будуть знову в мушлі рота,
Між скойок губ світитися слова.
Розтанеш в димній сутіні вокзалу –
Але осяде в пам’яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,
І тишина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон…
Щось відщемить. Щось – охолоне в звичку
(Бо й молодість – як скло під каблуком!).
Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І – пошепки – поплакати в вікно…
|
