***
Иду снегами… Да, жизнь – не сказка,
галантный князь не подаст руки.
Навстречу доля – уродства маска,
коснуться хочет моей щеки.
Чего ещё ей? Хромой походкой
спешит облапить. Ты не моя!
Но – губы тянет. Года решёткой
сплелись за нею – пройду ли я?
Вокруг ни тына и ни порога –
в страну метелей нейдёт и зверь.
Блуждает лесом моя дорога,
хохочет доля: "Себе не верь!"
И, как соблазном, овеет ветром,
вгрызаясь взглядом, как псина в кость…
И чёрным враном над белым светом
зависла зависть, зависла злость.
Оригинал
***
Іду снігами… Життя – не казка,
шляхетний князь не подасть руки.
Лиш доля стрічна – потворна маска
наближається до щоки.
Чого іще їй? Поцілувати
моє обличчя, бліде й сумне?
Чужа та доля! Літа, мов грати,
сплелись за нею – чи пустять мене?
Ніде нікого. Ніде нікого –
країну снігу мина і звір.
І блудить лісом моя дорога,
й регоче доля: “Собі не вір!”
І, мов спокуса, огорне вітром,
мов ненажера очима їсть…
І чорним круком над білим світом
кружляє заздрість, кружляє злість.
|
