Я дивлюся на них - на щасливу пару знайомих голландців, що побралися нині у селищі Меліскерке, досить крихітному з точку зору масштабів України, де місця мені не знайшлося, але зараз про себе не хочу... Я дивлюся на них. Він працює на тракторі. А вона в магазині. Молоді, витривалі, здорові. Побудують життя, як до них будувало одне покоління за іншим, коли не втручалась війна чи розбурхане море, що дамби трощило. Я дивлюся на них, уявляючи нас, покоління моє, покоління моєї дружини, і без злоби й образи питаю: на скільки частин розірвала б цю пару та центрифуга, у якій нас за кілька етапів кружляло - дев’яності, кінець їх, двохтисячні тощо?! Цільні, сильні, вродливі... Всі знайомі мої, що насмілились встати до шлюбу, вже давно розлучилися. Хтось зник давно, хтось на тінь свою перетворився. Ну а нині комусь поламала шию війна. Чесне слово, це смішно - дивитись на цих молодят і порівнювати їх з бур’яном, диким, свіжим, що буяє сьогодні в моїй Батьківщині, пнеться вгору, вважає себе унікальним, чує оплески і дифірамби, планує і мріє, але не помічає косилки, що зверху вже йде методично, обіцяючи тільки нічого, канаву, палаюче сонце, безсилля, розгубленість, мари, безславний фінал!
20.09.2023, Меліскерке.
|