Як страшно міняє людину мундир, і далі людина собі не належить. Звечора футболку, потерту до дір, на себе вдягала, знайому, як нежить чи смак тютюну, а на ранок зі сну мундир перед нею, мов джура, стовбичить, і має вона уклонитись йому, інакше у грі не буває й не личить.
А далі вона вже — ходячий мундир, і брязкають шпори-підбори-медалі. І чує вона: “президент”, “командир”, і в попіл вона загортається далі,
і гори згортаються, ніби сувій, в бокал із шампанським течуть океани; а дурні ковтають цей клятий настій, радіють собі та біжать на майдани.
26.01.2024.
|