Ти співала для народу, Дарувала пісні вроду Про Марію-діву. І я слухав кожне слово, Що із вуст твоїх виходить, Дивувався співу.
О Маріє, мати божа, Чи краса такая може Бути на цім світі? Чи така скорбота звуку Не дарує тільки муку, А і щастя миті?
Діво, що передо мною, Ти говориш слово болю Про мого месію – Тож чому я не про небо І не про благословенне, А про тебе мрію?
Я би слухав вічність цілу Ті зітхання в твоїм співі За парканом раю. Нащо всі плоди та зорі В тім святім чарівнім хорі Як тебе немає?
Нащо райські всі принади, Де живе безмірна зваба Божої співиці? Чи не в тому все спасіння Та пророків тих прозріння – Чути молодицю?
А коли це лиш примара, Що мене випробувала На жаркім багатті – Що скажу судді страшному, Голос чий подібний грому, В час похвал і страти?
Я сказав би: «Боже милий, Судде праведний, помилуй, Як мені ти вчитель, Не позбав надії чути Навіть у вогненних путах Слова сеї діви.
Ти повчав серед народу Возлюбить людську породу, Як самого себе; Я ж любив єдину тільки, Та без себе та без мірки, Навіть більше тебе».
І господь би мні дозволив У смертельнім пекла болю Чути голос щастя, Бо він знає своє слово, Пам’ятає ту домову, Що подарував нам;
І сидів би вічно в залі Я між голосів і марів, Любих і тужливих, Що мене би чарували Навіть без райових далей, Без вагань у мріях.
|