Блукач
Ліс поза містом. Сніговій. На згірку – сивий явір: дубів отаман, дружній свій він не ховає намір –
мені, п’яниці, блукачу притулисько надати. У них жилплощі досхочу. Не повернусь до хати!
Півдня тиняюсь, і ніхто не кинувся – це точно. Тож геть вушанку та пальто – лишаюсь остаточно!
Отак узяти і програть якомусь школяреві! Лабети власній влаштувать спромігся королеві.
Не можу й досі взять в тямки, як сталась ця негода. Свої ж з’юрбились пішаки, закривши всі відходи.
У грі відкладеній нема теж спасу від могили – між кіньми чорними двома король мій вдерся білий.
Суперник, як на зло – боєць: тривкий, неначе криця, і розтрощити унівець мене не забариться.
Стоп! А чому би за коня та не віддати турку? Це не безглузда маячня. Це шлях до порятунку!
Хай в якості я поступлюсь, але ж діагоналі звільню й слонами навалюсь! А далі вже – деталі...
Сріблястий ліс. Крихкий сніжок. Хутчій, додому. – «Дуже, дубів кремезний ватажок, тобі я вдячний, друже,
за своєчасне співчуття – його завжди бракує. Воно полегшує життя, у відчаю рятує».
Охоче, радо, залюбки природа нас втішає. Людське ж втішання навпаки – здебільш їдким буває.
1974
|