Все це трапилось давненько,
Ще дідусь мій був маленьким.
В ті часи, щоби ви знали,
В лісі всі берізки мали
Всю кору, мов сніг, біленьку
І були дуже гарненькі.
Ось тоді в одному лісі
На горбочку, на узліссі
Двоє ведмежат маленьких,
Волохатих і товстеньких,
На пеньку собі сиділи
Й дуже їсти захотіли:
Чи солодкого медочку
Їм на двох маленьку бочку,
Чи вареннячка з малини,
Чи з чорниці , чи з ожини.
До барлогу почвалали.
Вдома маму не застали.
Хитрувато підморгнули
Й до комори зазирнули.
Там варення є смачненьке
Із смородини чорненьке.
Не чекаючи й хвилини
Банку дружно обступили.
Не важка така робота –
Лапу в банку і до рота.
Ласували , смакували,
Навіть банку облизали.
Як вареннячко скінчилось,
Ведмежата подивились
І себе не упізнали,
Бо чорніли мов примари.
У варенні ніс та ротик,
У варенні лапи й хвостик.
Не захтіли умиватись,
У “квача” побігли гратись.
Важко мчати із горбочка,
Бо живіт неначе бочка.
Мов клубочки, покотились,
Аж голівки закрутились.
Як побачили берізку –
Забажалось мати різку.
Вище й вище підповзали,
Поки з дерева не впали.
У травичці спочивають,
На берізку поглядають.
Ведмежатка здивувались –
Що з берізонькою сталось?
Бо була вона гарненька,
Мов сніжок, уся біленька.
А тепер плямиста стала,
Мов себе пофарбувала.
Ведмежата здогадались:
Це ж вони як підіймались,
Лапами сліди лишили,
Бо вони ж їх не помили.
Та берізка не сердилась
Як на себе подивилась.
-Це вбрання оригінальне,
Чорно-біле, незвичайне.
Плинуть й плинуть все роки,
А берізки залюбки
Дивне це вбрання і досі
З задоволенням всі носять.
І милуються собою –
Чорно-білою корою.
Ведмежат не забувають.
Ось такі дива бувають.
|
