БОЮСЬ, ЩО ГРОШІ ЗГУБЛЯТЬ СВІТ
Боюсь, що ми на грані катастрофи,
Бо через гроші все згорить до тла.
Колись водою залило, а нині полум\'ям,
Залишиться лиш попіл та імла.
Хоч на хвилину напряжіть свою уяву,
Великий Всесвіт і на цьому тлі
Серед планет космічних і галактик,
Нестане нашої величної Землі.
Історія з нуля, усе спочатку,
Адам і Єва, яблунь первоцвіт.
Чи може яблуко спокуси згіркне з часом
І ми залишимо на місці наший світ.
Боюсь за друзів за своїх, бо їх нестало,
Вони «пішли», бо міль поїла гроші,
Як на столі було, були й товариші,
Де ж ви тепер, брати мої хороші?
Пусте корито стогне і гуде,
Відлунням стелиться фортуна стоголоса.
Вона сьогодні взута у нове,
А завтра може залишитись боса.
Забутий храм всіх дружніх почуттів
Якимось чином об багатство стерся.
Натомість згусток смутку і жалю,
Жалом зміїним в підсвідомість вдерся.
Хто нас зробив такими «надлюдьми»?
Що опуститися так низько спонукало?
Та відповідь на це питання є –
Це те, чого нам завжди мало й мало…
Це те, що душу точить, як іржа,
Воно, як спрага, але раз напившись
Затягує людину, як багно
А совість помирає, не родившись…
Це те, що чорну заздрість породило
Від цього люди божеволіють у снах.
Ми сієм це і кров\'ю поливаєм,
А пожинаючи, завжди збираєм страх.
Тож як пройти життєвий марафон,
І не спіткнутись на хиткому старті.
Щоб через гроші не потрапити в біду,
А фініш був хоч трохи чогось вартий.
Біжить Земля навколо сонця швидко,
Пройдуть роки, а може й сотні літ.
Та очевидно неслухняні люди,
Тому й боюсь, що гроші згублять світ.
Боюсь, що ми на грані катастрофи,
Бо через гроші все згорить до тла.
Колись водою залило, а нині полум\'ям,
Залишиться лиш попіл та імла.
Хоч на хвилину напряжіть свою уяву,
Великий Всесвіт і на цьому тлі
Серед планет космічних і галактик,
Нестане нашої величної Землі.
Історія з нуля, усе спочатку,
Адам і Єва, яблунь первоцвіт.
Чи може яблуко спокуси згіркне з часом
І ми залишимо на місці наший світ.
Боюсь за друзів за своїх, бо їх немає
Вони «пішли», як міль поїла гроші.
Був на плаву, були й товариші
Де ж ви тепер, брати мої хороші?
Пусте корито стогне і гуде,
Відлунням стелиться фортуна стоголоса.
Вона сьогодні взута у нове,
А завтра може залишитись боса.
Забутий храм всіх дружніх почуттів
Якимось чином об багатство стерся.
Натомість згусток смутку і жалю,
Жалом зміїним в підсвідомість вдерся.
Хто нас зробив такими «надлюдьми»?
Що опуститися так низько спонукало?
Та відповідь на це питання є –
Це те, чого нам завжди мало й мало…
Це те, що душу точить, як іржа,
Воно, як спрага, але раз напившись
Затягує людину, як багно
А совість помирає, не родившись…
Це те, що чорну заздрість породило
Від цього люди божеволіють у снах.
Ми сієм це і кров\'ю поливаєм,
А пожинаючи, завжди збираєм страх.
Тож як пройти життєвий марафон,
І не спіткнутись на хиткому старті.
Щоб через гроші не потрапити в халепу
А фініш був хоч трохи чогось вартий.
Біжить Земля навколо сонця швидко,
Пройдуть роки, а може й сотні літ.
Та очевидно неслухняні люди,
Тому й боюсь, що гроші згублять світ.
|
