Чому ще й досі я не звик до того ,
Що світ прекасний лиш у нездійсненнім сні ?
Чому із крану лиш смола текла?
Немовби найрозбитішу дорогу у життя
Злостива доля нам дала. Таке буття…
Хоча би крапелька холодної води
На спраглу п'яну душу…Ти куди?
Невже так швидко остогид мій ідіотський монолог?
Моя душа і я. Ми пили разом. Вдвох.
Я змучився від ендогенного життя,
Прокинувся, пірнув із головою в вир…
Пожалкував, захтів назад? Ні! Але завив,як звір.
Та вже немає вороття. Чого так дивитесь?
Невже ніколи ви не бачили, як напивається душа?
Та не горілки. Ні. Отрути почуття.
Ось так лежить вона собі спаплюжена в багні.
Точніше лежимо удвох. Як дві свині.
Хтось сплюне і піде. А інший хтось ногою ще й пихне.
З розмаху. Смачно так. У бік.
Спасибі тобі "добрий чоловік".
Аж ось і вдома. Та нема води,
Щоб змити весь той бруд, яким від тебе тхне.
Іди. Так, можеш бути вільним. Йди.
Навіщо ти прийшов сюди? Щоб поглумитися?
Із співчуття? Поспівчувай собі.
І хай тебе це більше не хвилює…
А після свята Діоніса
Нам ранок принесе обійми Морфея міцні.
18.04.00
|
