Не скрою: бремя жизни утомило.
Усталость знает даже медный звон,
Что тоже сетует: когда б не било –
Не старясь, продолжался вечно он.
Когда б меня с рожденья и доныне
Не истязала жизнь и не толкла –
Возможно, что душа, как на перине,
Вкушала бы покой, не помня зла.
На сонной пасеке, предавшись лени,
Счастливый от июньского тепла,
На солнце согреваючи колени,
Я б наблюдал, как трудится пчела.
И мир в душе, и белый свет добреет,
И ветерок ласкает седину.
Когда-нибудь звезда мне сон навеет –
И я навек под вишнею засну…
А то, что некогда меня живило,
Продлится, будто вечное кино:
Коль в колоколе б не качалось било –
Прервались бы и звон, и жизнь давно.
Оригинал
Втома
Не криюся: життя мене стомило,
Бо знає втому навіть мідний дзвін,
Що також скаржиться: якби не било –
Безмежно довго не старівся б він.
Якби мене ізмалечку й донині
Життя не катувало, не товкло –
Мені, можливо, в тихій самотині
На старості б ще й затишно було.
На пасіці поміж валками сіна,
Щасливий від червневого тепла,
На сонці вигріваючи коліна,
Я б споглядав, як трудиться бджола.
І мир в душі, і злагода, і тиша.
Вітрець – і той голубить сивину.
Колись вечірня зірка заколише –
І я навік під вишнею засну…
А те, котре мене живим робило,
Скресає, мов забуте відкриття:
Якби у дзвоні не гойдалось било –
Вже не було б ні дзвону, ні життя.
13.ІV.81
|
